Зима скорботи... Зима болю...  Зима тривоги стала зимою скорботи і кольори незалежності і свободовиявлення моєї країни стали червоними і чорними від крові і втрат.
     Біль поглинає все. Він кричить, волає. Коли болить – не можу думати, писати, розуміти. Боліло, коли побили в листопаді людей на Майдані. Боліло, коли вбили 20-річного вірменського хлопця. Думала, що не може бути гірше, що моя країна з’їхала з глузду, з обох боків протистояння, що ніякі високі цілі не вартують життя наших дітей і чоловіків. Думала, як довіку жити батькам, що втратили єдиного сина Від четверга цей біль закриває все. І вже немає сліз. Це моя країна і країна наших дітей.
     День захисника Вітчизни – в болі і скорботі схиляю голову перед нашими чоловіками, які є Захисниками України. Плачу разом з матерями і рідними загиблих.
     Мені болить, а коли болить – я говорю тільки мовою моєї країни. Мовою країни, мовою народу, який говорить і на російській, і на румунській, молдавській, угорській, німецькій, польській… Мовою, яка єднає всіх нас у національній свідомості, що ми є народ України. Українською.
    Ненависть, агресія, несприйняття, нетерпимість, лють, байдужість, вседозволеність, відсутність людських цінностей – нікого не приведуть до добра. Хто поверне мамі сина?, дітям батька?, хто поверне живими чоловіків? Ні сльози, Ні каяття, Ні час… І всім нам тепер з цим жити. Всій Україні. Все життя...  

     Тільки любов і пам’ять.
    Боже, бережи Україну.